Прочитав біографію Турдакуна Усубалієва, колишнього першого секретаря ЦК компартії Киргизстану у часи від Брежнєва до Горбачова - видали її, до речі, у відомій серії «Жизнь замечательных людей».
Усубалієв як Усубалієв, нічого особливого, звичайний радянський номенклатурник, який послідовно позбавлявся конкурентів і керував республікою як справжній феодал. Але несподівано цікавим виявився образ патріарха киргизької літератури... ні, не Чингіза Айтматова, а Тугельбая Сидигбекова.
Цей колись «зовсім радянський» письменник у поважному віці став палким захисником киргизської мови, виступав проти русифікації, цікавився, чому не можна відправити у космос киргиза чи узбека, якщо можна собаку. Все це - у листах до ЦК КПРС і публічних виступах. І все це - на початку 70-х років, коли у Києві за такі промови можна було потрапити до таборів - я вже не кажу залишитись у Спілці письменників. А тут - нічого, хіба що до ювілею не дали орден, а нагородили почесною грамотою президії республіканської Верховної ради( не взяв).
З цього зробив прості висновки. Перший - на дальніх околицях імперії можна було дозволити собі більше, ніж тут. Другий - своєю блискучою кар’єрою Айтматов, якого палко підтримував Усубалієв, зобов’язаний Сидигбекову. Айтматов, поза сумнівом - видатний письменник. Але партійне начальство цінувало не його хист, а те, що він писав російською мовою і обстоював двомовність. Це і був тип радянського письменника, якого вони бажали клонувати - киргизський письменник, що пише російською, білоруський письменник, що пише російською (таких вже чимало), казахський письменник, що пише російською....
А там язык и до Киева доведёт.