З Іваном Вакарчуком я познайомився у травні 1989 року, під час першого з’їзду народних депутатів СРСР. Для мене цей з’їзд став можливістю спілкуватися з людьми, які вже тоді були готові змінювати країни, які ще залишалися частинами конаючої імперії. І можливістю переконатися, що є люди, які відповідають за свої вчинки і є люди, які не відповідають навіть за свої слова.
Іван Олександрович був з перших - у цьому я неоднаразово переконувався у наступні три десятиріччя нашого знайомства. А на самому з’їзді він був серед тих, хто готовий був завжди допомогти мені, молодому журналісту, для якого головним завданням було давати слово саме таким, як він, а не сірій партійній номенклатурі і безхребетним «передовикам виробництва», усій цій «агресивно-слухняній» з’їздівській більшості.
Але навіть серед цих яскравих людей, про кожного з яких можна було б написати книжку, Іван Олександрович вирізнявся якоюсь справжньою інтелігентністю, тактовністю, повагою до інших людей. Він був джентльменом - неймовірне слово і дивовижна риса характеру для радянського 1989 року. І саме таким я його запам’ятав - молодим джентльменом, готовим підставити плече.