Один з моїх найбільш важливих спогадів з 90-х років - як під час ефіру тоді дуже популярної програми Прес-клуб Кіри Прошутинської ми дивилися репортаж про проблеми людей, яким довелося жити у епоху змін. І от репортер підійшов до старенької інтелігентної жінки, що поділилася своєю головною проблемою - з радіоефіру зникли програми класичної музики, а грошей, щоб придбати програвач, у неї немає...
Після цього репортажу в студії почалася справжня битва між відомими і популярними людьми за те, хто ж придбає програвач для старенької, а мені стало дуже сумно. Я бачив одиноку людину, яка сама для себе була цивілізацією, яку підтримували в житті Бах чи Рахманінов і навіть цього її позбавила логіка цивілізаційних руїн.
Я згадав про це після смерті Скорика. Великого композитора, який помер у європейській країні, у якій немає радіостанції класичної музики - ані суспільної, ані приватної. І, якщо згадати зусилля моїх подвижників-колег з Радіо Культура, невідомо ще, чи є аудиторія для цієї радіостанції. Про те, чи знає світ про українську музику, я вже й не кажу.
Кожного дня, якщо я слухаю будь-яку європейську чи американську класичну радіохвилю, я знаю, що почую знайомі звуки музики не тільки Бетховена, Баха чи Генделя, але й обов’язково Чайковського, Римського-Корсакова або Рахманінова чи Шнітке. Дворжака чи Пендерецького. Я точно знаю, кого я не почую - Лятошинського, Леонтовича (за винятком Щедрика у Різдво), Ревуцького, Скорика, Сільвестрова тощо. Українська композиторська школа не стала надбанням світової цивілізації не тому, що у нас другорядні композитори. Українську оперу ви не почуєте у світі не тому, що Лисенко, Гулак-Артемовський чи Скорик не такі цікаві як Дворжак чи Монюшко. А тому, що нас самих це не цікавить. І не цікавить нас зацікавленість світу. А потім ми будемо говорити про якісь інформаційні війні. Друзі мої, поки асоціацією цивілізованого світу з Росією буде Шостакович, а з Україною - біла пляма, ми нічого ні у кого не виграємо. І насамперед - програємо себе самих. Бо ми залишаємося мешканцями країни з непересічною європейською культурою, більшість населення якої і знати про цю культуру не хоче і державні інституції якої окуповані невігласами й заробітчанами.
Але у слушний момент всі ми знаходимо гіркі слова. Не шукайте. Просто уявіть, як таким людям, як Мирослав Скорик, має бути гірко жити серед нас.